Рідко коли будь-який серйозний туристич­ний похід обходиться без такого зауваження когось із його учасників. І навіть, якщо це правда, то ця обставина не спричинює, в ос­новному, будь-яких неприємних наслідків і потім згадується, як додаткова, непередбачена планом цікава пригода під час походу.

Однак, керівник походу не повинен допус­кати, щоб туристи могли заблудитись навіть в місцевості, в якій він погано орієнтується, особливо при несприятливих погодніх умовах, оскільки нещасні випадки тоді не виключені. Несприятливі умови в зимовий і близькі до нього періоди року є небезпечними, і організація туристичних походів в цей час без достатнього досвіду учасників і, головне, ке­рівника — це не туризм, а безвідповідальний каригідний авантюризм.

Далі розглянемо випадки, коли туристи за­блудили під час туристичного походу в теплу пору року.

Саме поняття "заблудили..." доволі невизначене. В розумінні рядового туриста воно мо­же означати дуже різну ступінь втрати орі­орієнтації: від факту "добра дотепер туристична стежка стала ледве помітна, а то і зовсім за­губилася" аж до повної втрати орієнтації щодо сторін світу, свого місця знаходження, навко­лишніх об'єктів природи і т. п. Оскільки в туристичному поході у кожного з його учас­ників не виключена можливість заблудити, то кожний із них повинен знати, як виходити з положення в такому випадку. Однак, перш за все розглянемо ситуацію коли керівник походу усвідомлює собі, що він не знає, куди далі вести групу, словом, відчуває, що заблудив.

Очевидно, що якихось універсальних рецеп­тів для виходу із подібних критичних ситуацій подати неможливо: все вирішується конкрет­ною обстановкою. При цьому слід діяти спо­кійно, без паніки, в пошуках правильного шляху не кидатися в різні сторони, ризи­куючи остаточно заплутатися. Керівник пови­нен зупинити групу, заборонити її учасникам будь-які самовільні пошуки виходу і за допо­могою компасу спробувати відновити втрачену орієнтацію. Якщо ми просто загубили стежку, то замість шукати її по бездоріжжю, розумні­ше буде повернутися назад (навіть і кількасот метрів) до місця, де вона була помітна і там шукати її продовження. ї не треба сподівати­ся, що йдучи бездоріжжям по лісі при наявно­сті завалів, ми швидше дійдемо до мети. В таких випадках найгірша стежка завжди кра­ща, ніж бездоріжжя.

Для відновлення втраченої орієнтації одного компасу мало — треба ще бачити навколишні хребти і долини. Якщо атмосферні умови сприятливі (немає туману і дощу) і не знай­дено доброї стежки, то необхідно вийти на відкрите місце без лісу, найчастіше на хребет, йдучи навіть по бездоріжжю догори. На хреб­тах, звичайно, є непогані стежки чи навіть дороги, які при потребі заведуть нас в населе­ні пункти.

Сходити в подібних випадках по бездоріж­жю вниз до потоку в надії потрапити на доро­гу не рекомендується. Узбіччя ярів цих по­токів часто дуже стрімкі. Якщо немає дороги вздовж потоку, то йти цим яром надзвичайно важко.

Треба відзначити, що при частині траси по­ходу, яка веде вгору, випадки втрати орієнтації зустрічаються значно рідше, ніж при сходженні вниз. Справа в тому, що піднімаючись угору в правильному напрямку по стежці чи навіть по бездоріжжю, ми завжди вийдемо на бажану вершину. Зовсім інакше виглядає справа при сходженні вниз. Якщо траса сходження веде лісом, навіть лінією хребта, завжди існує небез­пека непомітного відхилення від правильного напрямку і можна зійти зовсім не туди, куди треба було. Особлива увага потрібна, коли траса сходження повинна звести нас залісеним хребтом на сідло, зокрема, тоді, коли нечітко виражена нахилена лінія хребта. Незначне відхилення від потрібного напрямку може заве­сти нас в яр одного із потоків, що витікають з-під сідла в той чи протилежний бік. Тому при сходженні з вершини треба точно визначити потрібний напрямок — азимут — і в поході си­стематично по компасу його перевіряти.

В поході учасники групи не повинні відок­ремлюватися без відома керівника. Якщо ж це все-таки трапиться, і "згублений" не знає, ку­ди далі йти, то насамперед треба спробувати звернути на себе увагу відповідним вигукуван­ням і деякий час стояти на місці. Коли немає реакції на вигуки, то не впадати в розпач, а самостійно виходити з положення, керуючись вище згаданими вказівками. При цьому стара­тися залишити після себе сліди: ламати свіжі гілки, кидати клаптики бинта чи навіть папір­ці, які наводили б шукаючих на загубленого.